Юридично-організаційні та  суб’єктивно-психологічні проблеми впровадження ЗПТ в Україні та рекомендації по їх усуненню.

В цілому сприятливе національне законодавство, а також певна кількість навчених фахівців, які не лише позитивно ставляться до впровадження ЗПТ, але й на практиці вже її застосовують і готові поширювати свій досвід, дають підстави сподіватися, що найближчим часом в Україні більшість хворих на опійну залежність будуть мати можливість отримати якісне та ефективне лікування. У той же час, не зважаючи на досягнуті успіхи та переконливі факти, на шляху розширення програм ЗПТ ще й досі існують перешкоди, які можна умовно розділити на дві групи.

Юридично-організаційні проблеми впровадження ЗПТ

Порядок обігу наркотичних речовин у медичних закладах визначається постановами Кабінету Міністрів та наказами МОЗ України, що приймалися у часи, коли питання впровадження ЗПТ ще не було на часі, і не враховувалися її потреби. Кількість обмежувальних норм, що містяться у чинних нормативних документах, роблять широке впровадження ЗПТ у практику вкрай ускладненим обмеженим та може негативним чином впливати на якість лікування.

Серед цих обмежень наступні:

1. Неможливість використання за допомогою дозаторів низькоконцентрованих рідких лікарських форм метадону,, що значно полегшує контроль персоналу за прийомом препарату у лікувальних закладах (найбільш поширена у світі форма застосування метадону у програмах ЗПТ)

2. Неможливість вживання замісних препаратів амбулаторно поза межами лікарських установ, без нагляду медичного працівника. В результаті цього необґрунтованого обмеження навіть стабільні пацієнти, які ретельно виконують вимоги режиму і могли б вживати замісний препарат самостійно вдома, позбавлені такої можливості. Це перевантажує лікувальний заклад і ускладнює життя пацієнтам, які працюють і вимушені кожного дня долати чималі відстані до лікарського закладу для прийняття препарату. Людина фактично прив’язана до лікарського закладу та позбавлена можливості виїжджати з міста (на навчання, у відпустку, до родичів тощо).

3. ЗПТ припиняється у разі госпіталізації паціента до іншого лікувального закладу, що не має ліцензії на застосування лікарських наркотичних препаратів. Як наслідок, пацієнти змушені відмовлятися від лікування інших своїх хвороб.

4. Відсутність можливості отримувати ЗПТ під час арешту або відбування покарання у вигляді позбавлення волі.

5. В Україні ще недостатньо лікарів мають відповідну підготовку, до того ж керівники наркологічних установ досі не мають мотивації навчати медперсонал проводити ЗПТ.

Cуб’єктивно-психологічні проблеми.

1. Через недостатню державну підтримку програм ЗПТ пацієнти та лікарі відчувають невпевненість та тривогу, що лікування може бути припинено у будь-який час (через брак фінансування, несвоєчасне постачання замісного препарату, заборону з боку державних органів тощо).

2. Через обмеження, пов’язані з наркологічним обліком, дискримінацію та  неефективність терапевтичних методів лише 10-15% хворих на наркозалежність звертається до наркологів по допомогу.

3. Наркологи ще не звикли лікувати наркозалежних за принципами стратегії зменшення шкоди, вони не мають досвіду роботи у мультидисциплінарних командах, до яких залучаються крім медиків і соціальні працівники, психологи.

4. Через економічні міркування керівники наркологічних закладів досі надають перевагу утримуванню певної кількості хворих на стаціонарному лікуванні, ніж розвитку амбулаторної форми лікування. Виконання так званого плану «ліжко-днів» залишається головним кількісним індикатором, від виконання якого залежить подальше фінансування лікарської установи.

5. Жорсткі нормативні вимоги та загроза відповідальності медичних працівників за щонайменше порушення порядку обігу лікарських наркотичних засобів, суперечливість і неврегульованість відповідних регламентуючих документів, призводить до побоювання та відмови впроваджувати ЗПТ з боку керівників лікувальних закладів.

6. Значна частина населення вважає програми ЗПТ занадто дорогим видом лікування, щоб застосовувати його до наркозалежних, які за певною логікою,«самі винні у своєму захворюванні», у той час як багато хворих на інші хронічні хвороби також потребують лікування та відповідних фінансових ресурсів.

7. Працівники наркологічної служби часто не готові до формування рівних стосунків з пацієнтами і ставленню до них, як до звичайних хворих, що є невід’ємною складовою успішності програм ЗПТ.

8. У свою чергу деякі керівники центрів СНІД та протитуберкульозних закладів вважають, що запровадження та організація ЗПТ повинні здійснюватися виключно наркологічною службою. Проте доведено, що інтеграція ЗПТ у роботу зазначених лікувальних закладів сприяє кращим результатам лікування.

На підставі наявного вітчизняного досвіду та численних рекомендацій міжнародних організацій можна стверджувати, що ЗПТ в Україні може стати потужним інструментом для впливу на епідемію ВІЛ/СНІД та гепатитів В і С.

Рекомендації

• Компетентні державні органи, у першу чергу Міністерство охорони здоров’я України та відповідні регіональні служби повинні взяти лідерство у запровадженні нових та розширенні наявних програм ЗПТ, з метою адекватного та вчасного реагування на епідемію ВІЛ-інфекції.

• Поширити набутий досвід ЗПТ та надати можливість отримати лікування до кінця 2008 року 6 тис. хворим на опіоїдну залежність, надаючи перевагу ВІЛ-позитивним людям та жінкам, оскільки саме вони відіграють ключову роль у зростанні захворюваності на ВІЛ в Україні.

• Виконати положення урядової Національної програми з протидії ВІЛ/СНІД щодо впровадження ЗПТ, забезпечити підтримку реалізації відповідних наказів МОЗ України з дотриманням зобов’язань, взятих державою перед Глобальним фондом.

• Переглянути та внести необхідні зміни до нормативних актів, що регулюють обіг наркотичних речовин у лікарських закладах з метою усунення наявних юридичних перешкод та створення умов для надання ЗПТ згідно з кращими світовими практиками.

• Активніше залучати недержавні організації та представників спільноти пацієнтів до процесу моніторингу програм ЗПТ та прийняття рішень щодо подальшого їх вдосконалення.